Основні питання архівної справи регулюються Законом України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” від 24.12.1993 № 3814-ХІІ, Правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 № 1000/5, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 22.06.2015 за № 736/27181 (зі змінами), у пунктах 1, 4, 16 глави 1 розділу IV “Систематизація та зберігання документів у діловодстві” яких визначено, що кожна установа повинна мати власну номенклатуру справ, яка затверджується її керівником, та яка призначена для встановлення в установі єдиного порядку формування справ для документів, створених в електронній і паперовій формах, забезпечення їх обліку, оперативного пошуку документів за їх змістом і видом, визначення строків зберігання справ і є основою для складання описів справ постійного та тривалого (понад 10 років) зберігання, а також для обліку справ тимчасового (до 10 років включно) зберігання.

Наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 № 578/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.04.2012 за № 571/20884, затверджено Перелік типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб, із зазначенням строків зберігання документів (далі – Перелік), який призначений для використання всіма організаціями з метою визначення, зокрема, строків зберігання документів, що утворюються в їх діяльності.

Таким чином, правила, порядок та строки зберігання (у тому числі архівного) документів, отриманих або створених страховиком під час здійснення діяльності, повинні визначатися внутрішніми документами страховика, зокрема в номенклатурі справ страховика, відповідно до законодавства України у сфері архівної справи та діловодства.

Слід також зазначити, що строки зберігання документів, визначені в Переліку, є мінімальними, їх не можна скорочувати (пункт 1.7 розділу І Переліку).

Строки зберігання типових документів, а також окремих видів документів нетипового характеру, що створюються під час виконання загальних управлінських функцій державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими юридичними особами, зокрема страховиками, незалежно від виду носія, на якому вони створені (паперовий, електронний), визначені у відповідних графах 3 та 4 Переліку.

Звертаємо увагу на той факт, що положення Переліку викладені з урахуванням вимог законодавства у сферах архівної справи, оподаткування та фінансів.

Так, особливий порядок обчислення строків для первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, інформації, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, внесків, інших обов’язкових платежів установлено в абзаці третьому пункту 2.10 розділу ІІ Переліку. Строки зберігання таких документів розраховуються з дня подання податкової чи іншої звітності, для складення якої використовуються зазначені документи та/або інформація, а в разі її неподання – з передбаченого Податковим кодексом України граничного строку подання такої звітності.

Відповідно до пункту 2.11 розділу ІІ Переліку в примітках, що містяться в графі 5 Переліку та коментують і уточнюють строки зберігання документів, зазначено ознаки виокремлення певних видів документів або конкретних документів, строки зберігання яких відрізняються від указаних у графах 3, 4 Переліку.

Зокрема, примітки до статей 1076 та 1077 Переліку визначають спеціальні строки зберігання для договорів про автострахування та договорів про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, а саме – п’ять років після закінчення строку їх дії, а в разі настання страхового випадку щодо заподіяної шкоди життю та здоров’ю – 75 років та в разі настання страхового випадку щодо заподіяної шкоди майну – 10 років.

Також у примітці до статті 1061 Переліку визначено, що договори про страхування будівель зберігаються п’ять років після закінчення строку їх дії, а в разі настання страхового випадку – 10 років.

З огляду на зазначене страховик повинен зберігати документи (у тому числі в електронній формі), що створюються під час його діяльності, протягом строку, зазначеного у внутрішніх документах такого страховика, який не може бути меншим за строк зберігання документів, що визначений законодавством України, зокрема в Переліку.

Посередницькі послуги – одна чи декілька послуг, спрямованих на отримання клієнтом фінансової послуги (крім послуг, що надаються в межах професійної діяльності на ринках капіталу, передбачених частиною другою статті 41 Закону України “Про ринки капіталу та організовані товарні ринки”), пов’язані з інформуванням, консультуванням, пропонуванням, підготовкою, укладенням та виконанням (супроводом) договорів про надання фінансових послуг, одержанням платежів у межах цих договорів, включаючи здійснення на підставі договору із суб’єктом первинного фінансового моніторингу ідентифікації та верифікації клієнтів, а також інші послуги, визначені спеціальними законами (пункт 39 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги).

Допоміжні послуги – послуги, пов’язані з фінансовими послугами та/або із здійсненням діяльності з надання фінансових послуг, які не належать до посередницьких послуг, зокрема послуги, визначені як допоміжні спеціальними законами (підпункт “е” пункту 12 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги).

Діяльність з надання супровідних послуг на ринку страхування включає діяльність з надання посередницьких та допоміжних послуг (частина друга статті 3 Закону про страхування).

Діяльність з надання посередницьких послуг на ринку страхування включає:

• діяльність з реалізації страхових продуктів;
• діяльність з реалізації перестрахових продуктів;
• діяльність з надання інших посередницьких послуг, перелік яких визначається нормативно-правовими актами Національного банку (частина восьма статті 3 Закону про страхування).

Національний банк має право встановлювати вимоги до діяльності з надання окремих допоміжних послуг на ринку страхування, зокрема до актуарної діяльності, діяльності щодо визначення розміру збитків, надання допомоги (асистуючих послуг), та вимоги до надавачів допоміжних послуг (частина дев’ята статті 3 Закону про страхування).

У підпункті 2 пункту 2 глави 1 розділу І Положення № 182 визначено, що асистуючі послуги – допомога (послуги), яка (які) відповідно до умов договору страхування може (можуть) надаватися безпосередньо страховиком, асистуючою компанією або іншою особою на підставі відповідного договору про надання такої допомоги (таких послуг) та згідно з вимогами законодавства України і може (можуть) включати координацію дій застрахованої особи або іншої особи, визначеної договором страхування, та/або осіб, які надають допомогу / послуги в разі настання страхового випадку, організацію та контроль за наданням такої допомоги / таких послуг, а також виконання асистуючою компанією або іншою особою, яка надає таку допомогу / такі послуги, інших дій, спрямованих на врегулювання події, що має ознаки страхового випадку, уключаючи оплату асистуючою компанією (іншою особою) вартості такої допомоги / таких послуг, якщо це передбачено умовами відповідного договору зі страховиком.

Окремих вимог до діяльності щодо визначення розміру збитків, надання допомоги (асистуючих послуг), переліку інших посередницьких чи окремих допоміжних послуг у нормативно-правових актах Національного банку не встановлено.

Отже, зі змісту терміна “асистуючі послуги”, наведеного в підпункті 2 пункту 2  глави 1 розділу I Положення № 182, а також ураховуючи положення пункту 12 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги та частини дев’ятої статті 3 Закону про страхування, асистуючі послуги належать до допоміжних послуг на ринку страхування і не є посередницькими послугами.

Відповідно, якщо особа надає виключно асистуючі послуги на ринку страхування, така особа не є страховим посередником та на неї не поширюються вимоги до страхових посередників, установлені в Законі про страхування (уключаючи реєстрацію в Реєстрі страхових посередників), Положенні про авторизацію страхових посередників та умови здійснення діяльності з реалізації страхових та/або перестрахових продуктів, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 03.01.2025 № 2, інших нормативно-правових актах Національного банку, що регулюють здійснення діяльності з реалізації страхових продуктів страховими посередниками.

Асистуюча компанія – суб’єкт господарювання, що діє на підставі договору зі страховиком і надає допомогу (асистуючі послуги) застрахованим особам або іншим особам, визначеним договором страхування, на умовах, передбачених таким договором страхування (підпункт 1 пункту 2 глави 1 розділу І Положення № 182).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги аутсорсинг – передача надавачем фінансових послуг на підставі відповідного договору частини його функцій та/або окремих процесів іншій особі.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону про фінансові послуги надавач фінансових послуг може залучати інших осіб (у тому числі іншого надавача фінансових послуг) для виконання окремих функцій та/або окремих процесів у межах цих функцій на умовах аутсорсингу.

Оскільки виключним видом діяльності страховика є діяльність із страхування та діяльність з надання супровідних послуг на ринку страхування, до складу яких входять зокрема асистуючі послуги як окремий вид допоміжних послуг, страховик може передати третій особі (уключаючи асистуючу компанію) функцію з надання асистуючих послуг шляхом укладення договору про передачу страховиком такій особі на аутсорсинг частини своєї діяльності, пов’язаної з наданням асистуючих послуг.

У разі передачі страховиком функції надання асистуючих послуг на аутсорсинг на таку передачу поширюються, зокрема вимоги статті 18 Закону про фінансові послуги, статті 33 Закону про страхування, глави 19 розділу ІІ Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови здійснення ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199 (зі змінами), та інших нормативно-правових актів з питань аутсорсингу, незалежно від того, яку назву має договір, за яким страховик передає іншій особі (у тому числі асистуючій компанії) на виконання функцію з надання асистуючих послуг.

1. Відповідно до статті 2 Закону України “Про хмарні послуги” (далі – Закон) хмарна послуга – послуга з надання хмарних ресурсів за допомогою технології хмарних обчислень, водночас як технологія хмарних обчислень – технологія забезпечення дистанційного доступу на вимогу користувача до хмарної інфраструктури через електронні комунікаційні мережі. Разом з цим хмарна інфраструктура – сукупність динамічно розподілюваних та налаштовуваних хмарних ресурсів, що можуть бути оперативно надані користувачу хмарних послуг і вивільнені через глобальну та локальні мережі передачі даних. Натомість, інформаційні системи та бази даних державних органів і регуляторів (КІС НБУ, КІС НКЦПФР тощо), сервіси електронного документообігу та подання звітності такі як M.E.Doc, Вчасно тощо, а також подання звітності через веб-портали Національного банку та інших контролюючих органів не мають динамічно розподілюваних та налаштовуваних хмарних ресурсів, а є прикладними онлайнсервісами, які забезпечують фіксований набір функцій. Одними з ознак динамічно розподілюваних та налаштовуваних хмарних ресурсів є здатність масштабування (автоматично або за запитом клієнта) хмарних ресурсів, можливість перерозподілення хмарних ресурсів між ізольованими клієнтами надавача хмарних послуг залежно від їхнього поточного запиту тощо.

2. Відповідно до статті 2 Закону хмарна послуга – послуга з надання хмарних ресурсів за допомогою технології хмарних обчислень, а хмарні ресурси – будь-які технічні та програмні засоби або інші компоненти інформаційної (автоматизованої) системи, доступ до яких забезпечують технології хмарних обчислень, зокрема процесорний час (обчислювальна потужність), місце у сховищах даних, обчислювальні мережі, бази даних і комп’ютерні програми. Натомість платформи онлайн-дистрибуції та агрегатори для співпраці з маркетплейсами, вебсайти та портали агентів або брокерів, відповідно до отриманої у Листі інформації, не мають ознак хмарних ресурсів, а є прикладними онлайн-сервісами. Отже, такі сервіси не мають ознак хмарної послуги, тому вимоги Положення не поширюються на використання таких послуг.

3. Використання платіжних систем та сервісів з використанням платформ для еквайрингу та приймання страхових платежів від клієнтів (Portmone, EasyPay, LiqPay тощо) є фінансовою послугою (яку надає технологічний оператор платіжних послуг страховику), а не хмарною послугою. У випадку, якщо технологічний оператор платіжних послуг використовує для реалізації своєї діяльності хмарні послуги, то технологічний оператор платіжних послуг є установою – користувачем хмарних послуг (а не страховик, що використовує платіжні послуги від технологічного оператора платіжних послуг).

Страховик після того як набув статусу значимого страховика до закінчення поточного календарного року зобов’язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог Закону прострахування та Положення про вимоги системи управління страховика (пункт 64 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика).

Система управління значимого страховика, має відповідати, зокрема, таким вимогам: страховик зобов’язаний мати ефективну систему управління, організовану з урахуванням розміру, особливостей діяльності страховика, його плану діяльності, характеру та обсягів страхових послуг, які він надає, профілю ризику, значимості страховика та діяльності фінансової групи, до якої він входить (частина перша статті 22 Закону про страхування);кількісний склад наглядової ради (далі – рада) значимого страховика не може становити менше п’яти осіб (частина друга статті 25 Закону про страхування); рада значимого страховика не менш як на одну третину має складатися з незалежних директорів, водночас кількість незалежних директорів не може становити менше трьох осіб (частина четверта статті 25 Закону про страхування). Вимоги щодо незалежних директорів встановлені частинами п’ятою та шостою статті 25 Закону про страхування; рада значимого страховика зобов’язана утворити постійно діючі комітети у складі не менше трьох осіб, що входять до складу ради страховика:

• комітет з питань аудиту (аудиторський комітет);
• комітет з управління ризиками;
• комітет з питань винагород та призначень (частина дев’ята статті 25 Закону про страхування, пункт 65 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика); рада значимого страховика зобов’язана утворити постійно діючі підрозділи з управління ризиками, контролю за дотриманням норм (комплаєнс) та внутрішнього аудиту (частина п’ята статті 22 Закону про страхування); з урахуванням, у тому числі особливостей діяльності страховика як значимого (за наявності такого статусу) та/або діяльності фінансової групи, до складу якої входить страховик: система внутрішнього контролю страховика ‒ має забезпечувати виконання ключових функцій управління (у тому числі система управління ризиками та функція внутрішнього аудиту); система управління ризиками страховика ‒ має забезпечувати виявлення, вимірювання, моніторинг, контроль, звітування та мінімізацію (зниження до контрольованого рівня) всіх суттєвих ризиків діяльності страховика; підрозділ внутрішнього аудиту при виконанні функції внутрішнього аудиту ‒ оцінює ефективність організації корпоративного управління у страховику, системи внутрішнього контролю, системи управління ризиками, контролю за дотриманням норм (комплаєнс), внутрішнього аудиту, актуарної функції та їх відповідність розміру страховика, складності, обсягам, видам, характеру здійснюваних страховиком операцій, організаційній структурі та профілю ризику страховика (частина друга статті 28, частина друга статті 29, пункт 1 частини 6 статті 32 Закону про страхування); значимий страховик не може передавати на аутсорсинг функцію внутрішнього аудиту, крім окремих завдань або процесів у межах такої функції, функції з управління ризиками та/або контролю за дотриманням норм (комплаєнс) (частина четверта статті 33 Закону про страхування).

Крім того,  страховик, у тому числі який є значимим, під час організації системи управління страховика має враховувати вимоги, визначені в частині сьомої статті 22 Закону про страхування.

Національний банк здійснює контроль відповідно до вимог Закону про страхування та інших законів у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Національного банку з питань здійснення виїзного та безвиїзного нагляду, за дотриманням страховиком, ключовими особами страховика та/або особами, на яких покладено виконання ключових функцій у страховику, вимог Положення про вимоги системи управління страховика, а також визначає наявність у ради страховика та правління/дирекції страховика колективної придатності та здійснює оцінку забезпечення ними ефективного управління та контролю за діяльністю страховика (пункт 261 глави 34 розділу VIII Положення про вимоги системи управління страховика).

Відповідно до пункту 63 глави 6 розділу ІІ Положення про вимоги системи управління страховика страховик набуває статусу значимого страховика, якщо станом на 01 січня поточного року він відповідає критеріям значимості страховика, визначеним у пункті 60 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика, та один з його фактичних показників діяльності є більшим та/або дорівнює значенням, визначеним у пункті 61 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика.

Національний банк оприлюднює та/або оновлює перелік страховиків, які станом на 01 січня поточного року мають (набули/втратили) статус значимого страховика, на сторінці офіційного Інтернет-представництва Національного банку не пізніше 01 травня поточного року (пункт 67 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика).

Таким чином, фактично страховики набувають статусу значимого станом на 01.01.2026 у разі їх відповідності критеріям значимості страховика, визначеним у пункті 60 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика (з урахуванням водночас вимог пункту 3 Постанови № 194, пункту 61 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика), а не з дати оприлюднення на сторінці офіційного Інтернетпредставництва Національного банку (пункт 67 глави 6 розділу II Положення про вимоги системи управління страховика).

Законодавством, у тому числі Положенням про вимоги системи управління страховика, не встановлено вимоги до порядку віднесення страховиків до категорії значимих страховиків, у тому числі, вимог до виду та форми документа страховика, яким оформляються результати такого визначення самим страховиком. Також законодавством не встановлено  вимог щодо необхідності повідомлення  Національного банку про віднесення страховика до категорії значимого страховика.

Водночас Положенням про вимоги системи управління страховик не обмежується  у можливості щодо оформлення результату визначення відповідно до вимог цього Положення свого статусу як значим ого страховика   відповідним документом за рішенням страховика, якщо це визначено внутрішніми документами такого страховика.

Відповідно до положень пункту 10¹ розділу XV Закону України “Про страхування” (далі – Закон про страхування), зокрема передбачено, що страховики зобов’язані визначити свій статус як значимий відповідно до критеріїв, встановлених Національним банком, станом на 01.01.2026.

Критерії значимості страховика встановлені главою 6 розділу ІІ Положення про вимоги до системи управління страховика, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 27.12.2023 № 194 (зі змінами) (далі – Положення про вимоги системи управління страховика).

Значимі страховики (визначені такими станом на 01.01.2026) до 31.12.2026  (включно) зобов’язані привести свою діяльність у відповідність до вимог Закону про  страхування та Положення про вимоги системи управління страховика [пункт 4 постанови Правління Національного банку України від 27.12.2023 № 194 “Про затвердження Положення про вимоги системи управління страховика” (зі змінами) (далі – Постанова № 194)]

Відповідно до Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України (далі – Національний банк) у межах своїх повноважень здійснює державне регулювання та нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ, реалізує державну політику у сфері захисту критичної інфраструктури у відповідній частині, а також визначає порядок, вимоги та заходи із забезпечення кіберзахисту та інформаційної безпеки в небанківських фінансових установах.

Стратегією розвитку фінансового сектору, прийнятою Національним банком, передбачено запровадження принципу нульової толерантності до використання програмного забезпечення російського та білоруського походження на фінансовому ринку України.

Запровадження цього принципу зумовлене необхідністю комплексного управління системними ризиками на фінансовому ринку України. Такий підхід спрямований не лише на зниження операційних, безпекових та ІТ-ризиків, а й на мінімізацію правових, економічних, репутаційних і стратегічних наслідків, пов’язаних із залежністю від програмних продуктів, розроблених або контрольованих у юрисдикціях держави-агресора та держави, що її підтримує.

В умовах збройної агресії проти України використання такого програмного забезпечення створює додаткові фактори вразливості для стабільності фінансового ринку та не узгоджується з державними підходами до захисту інформаційної інфраструктури. У зв’язку з цим принцип нульової толерантності розглядається Національним банком як превентивний інструмент підвищення стійкості фінансового сектору та забезпечення його довгострокової операційної надійності.

Використання програмного забезпечення російського та/або білоруського походження може призводити до реалізації суттєвих ризиків, зокрема порушення безперервності надання фінансових послуг, втрати або модифікації інформації, несанкціонованого доступу до даних, а також формування технологічної залежності від обмеженого кола постачальників. Крім того, використання програмного забезпечення російського походження має фінансово-економічний вимір ризику, оскільки опосередковано сприяє формуванню доходів суб’єктів господарювання, пов’язаних з державою-агресором, зокрема через сплату ліцензійних платежів, вартості супроводу, оновлень та інших платежів. Зазначене, зі свого боку, може призводити до непрямого фінансування державиагресора та не узгоджується із загальнодержавною політикою із заборони економічної взаємодії з такими суб’єктами.

З метою мінімізації зазначених вище ризиків Національний банк раніше надавав учасникам ринку небанківських фінансових послуг відповідні рекомендації в листах від 22.01.2024 № 21-0006/5283 та від 30.04.2025 № 210007/33157, зокрема щодо аналізу використовуваного програмного забезпечення, оцінки наявності альтернативних рішень та планування заходів із заміни таких продуктів.

Крім того, Національний банк інформував про заходи, що вживаються на державному рівні, зокрема про застосування санкцій до окремих розробників програмного забезпечення та оновлення законодавства у відповідних сферах. Такі заходи є складовою реалізації послідовної державної політики у сферах, що підлягають державному регулюванню та пов’язані з функціонуванням критичної інформаційної інфраструктури.

Відповідно до Закону України “Про основні засади забезпечення кібербезпеки України” у зазначених сферах використання програмного забезпечення та комунікаційного (мережевого) обладнання допускається, якщо немає відповідних продуктів у відкритому переліку забороненого до використання програмного забезпечення та комунікаційного (мережевого) обладнання, який формується і ведеться Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації України (далі – Держспецзв’язок України)

Зокрема, до програмного забезпечення, використання якого заборонено відповідно до цього відкритого переліку, належать, серед іншого, програмні продукти сімейств “1С” та “BAS”. Незважаючи на формальні зміни у структурі прав інтелектуальної власності, найменуванні правовласників або використання інших механізмів корпоративного та договірного відокремлення, вбачається, що програмні продукти сімейства “1С” та “BAS” зберігають зв’язок із юрисдикцією держави-агресора з огляду на походження програмного коду, історію розроблення, модель розвитку та супроводження, а також наявні організаційні, технологічні або економічні залежності.

З огляду на практичне застосування зазначених вище підходів державних органів у регульованих секторах інформаційної інфраструктури та державних інформаційних ресурсів дотримання аналогічних принципів під час вибору програмного забезпечення є обґрунтованим також для діяльності суб’єктів на ринку небанківських фінансових послуг і розглядається як важлива складова забезпечення операційної стійкості, фінансової надійності, управління системними ризиками та інформаційної безпеки.

У зв’язку з цим очікується, що небанківські фінансові установи розглянуть як пріоритетне питання проведення інвентаризації програмного забезпечення, що використовується в їхній діяльності, оцінки наявності програмних продуктів, включених до опублікованого Держспецзв’язку України переліку забороненого до використання програмного забезпечення, аналізу можливості застосування альтернативних рішень, а також визначення заходів і орієнтовних строків переходу на програмне забезпечення інших виробників з урахуванням безперервності діяльності та пропорційності витрат.

Зі свого боку Національний банк у межах визначених законодавством повноважень враховуватиме рівень дотримання зазначених вище підходів під час здійснення регуляторної діяльності і наглядових процедур та під час формування подальших регуляторних ініціатив щодо використання програмного забезпечення на фінансовому ринку.

Вимоги підпункту 4 пункту 25 Положення № 143 спрямовані на забезпечення контрольованого підключення обладнання користувачів та привілейованих користувачів (персональні комп’ютери, мобільні пристрої) до інформаційно-комунікаційних систем надавача фінансових послуг. При цьому, терміни “користувач”, “привілейований користувач” уживаються у значеннях, наведених у підпунктах 6, 8 пункту 2 Положення № 143.

У разі якщо WEB платформи, уключаючи ті, що наведені в листі, є інформаційно-комунікаційними системами надавача фінансових послуг або їх складовими та через які здійснюється доступ до внутрішніх ресурсів або даних клієнтів надавача фінансових послуг, вимоги підпункту 4 пункту 25 Положення № 143 розповсюджуються на них.

Ідентифікація обладнання користувачів та привілейованих користувачів може здійснюватися, зокрема, з використанням:

– апаратного ідентифікатора управління доступом до обладнання (наприклад, MAC-адреса мережевої карти, що використовується для ідентифікації обладнання в комп’ютерних мережах, смарт карта, банківська картка, апаратний ключ безпеки, тощо);

– сертифікату пристрою, який встановлюється на довірений пристрій та WEB-платформа перевіряє наявність цього сертифіката під час встановлення з’єднання;

– спеціалізованого програмного забезпечення, що забезпечує, наприклад, виконання функцій системи контролю доступу до мереж, систем та обладнання надавача фінансових послуг.

Вибір конкретного способу та інструменту ідентифікації обладнання користувачів та привілейованих користувачів має здійснюватися надавачем фінансових послуг виходячи з особливостей інформаційної інфраструктури фінансової установи та з урахуванням визначення ролей та розподілу прав доступу користувачів та привілейованих користувачів інформаційнокомунікаційних систем надавача фінансових послуг.

Положення № 143 набрало чинності з 13.12.2025. З урахуванням цього та відповідно до вимог пункту 35 Положення № 143 надавач фінансових послуг зобов’язаний реалізувати заходи, визначені планом переходу на офіційні версії прикладного програмного забезпечення, для яких діє підтримка з надання оновлень безпеки від виробника / розробника або постачальника в строк, що не перевищує двох років, якщо інше не передбачено законом, тобто в строк, що не перевищує 2 роки починаючи з 13.12.2025, якщо інше не передбачено законом.